Форум Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

УДК 342,92

ОСОБЛИВОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ТА ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ ОВС У НАДЗВИЧАЙНИХ ОБСТАВИНАХ

Фоменко О.В., начальник курсу ІЗДН
Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Анотація: У даній роботі розглянуто класифікацію надзвичайних станів, обставин, види заходів забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, що застосовуються міліцією, дана їх характеристика та освітлені проблеми використання.
Ключові слова: громадський порядок, міліція, надзвичайні обставини, тимчасове обмежання.

Аннотация: В данной работе рассмотрена классификация чрезвычайных ситуаций, обстоятельств, виды мер обеспечения общественного порядка и общественной безопасности, применяемые милицией, дана их характеристика и освещены проблемы использования.
Ключевые слова: общественный порядок, милиция, чрезвычайные обстоятельства, временное обмежання.

Abstract: In this paper, the classification Dunn emergencies, conditions, types of measures to ensure public order and public safety, used by the police, given their characteristics and problems of using lit.
Keywords: public order, police emergencies, temporary obmezhannya.

Діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення громадського порядку та громадської безпеки носить різнобічний, багатогранний характер, яка часто не прогнозована в своєму розвитку. Ограни внутрішніх справ зобов'язані діяти як в звичайних, так і в особливих, в тому числі і в надзвичайних (екстремальних) умовах, бути готовими до виконання додаткових спеціальних завдань, до роботи з великими моральними і фізичними навантаженнями і в більш складних умовах, що є важливим у наш час.
Надзвичайні обставини, зазначає О.М. Бандурка, можуть викликатись соціальними явищами криміногенного характеру, якими можуть бути дії озброєних злочинців, якими є масові неорганізовані виступи самодіяльних організацій, масові політичні, спортивні, культурні та інші заходи, що дестабілізують громадський порядок на певній території або в цілому населеному пункті [1, с. 273-274]. Крім соціальних явищ, виникнення надзвичайних обставин можуть викликати також різні аномальні явища несоціальні: природного характеру з тяжкими наслідками (повінь, землетрус, обвали і зсуви, урагани і т.ін.); біологічного характеру (епідемії, пандемії, епізоотії, панзоотії, розповсюдження хвороб чи шкідників сільськогосподарських рослин і лісу, що мають характер стихійного лиха (епіфітотія)); техногенного походження (катастрофи, великі аварії, пожежі на підприємствах і у жилих масивах, вибухи на хімічних підприємствах, нафтогазопроводах тощо) [2, с. 347].
Особливі умови виникають також у разі оголошення надзвичайного і воєнного стану. Залежно від територіального поширення, на думку С.О. Кузніченка, розрізняють надзвичайні ситуації: об'єктового значення; місцевого значення; регіонального значення; державного значення [3, с. 9].
Таким чином, надзвичайні обставини – це такі умови, викликані явищами соціального або іншого походження, за наявності яких виникає необхідність у здійсненні додаткових заходів правового, організаційного, тактичного та іншого характеру, їх ресурсного забезпечення з тим, щоб у найбільш короткі терміни і з найменшими затратами нормалізувати надзвичайну ситуацію. У зв'язку з цим, відповідно до Положення про Міністерство внутрішніх справ України від 06.04.2011 [4], на МВС, покладено такі важливі завдання як організація і здійснення заходів, які стосуються рятування людей, охорони їх безпеки, забезпечення громадського порядку, збереження майна у випадку стихійного лиха, аварій, пожеж, катастроф, а також ліквідації їх наслідків; забезпечення високої бойової і мобілізаційної готовності органів внутрішніх справ, участі відповідно до закону в забезпеченні режиму воєнного або надзвичайного стану у випадку його оголошення на території України або в окремих місцевостях. Подібні завдання покладені також на міліцію відповідно до Закону України «Про міліцію», в ст. 10 якого зазначається, що міліція повинна доповідати відповідним державним органам і громадським об'єднанням про аварії, пожежі, катастрофи, стихійні лиха та інші надзвичайні ситуації для ліквідації їх наслідків, сприяти забезпеченню відповідно до законодавства режиму воєнного або надзвичайного стану у випадку їх оголошення, забезпечувати громадський порядок під час проведення масових заходів за рахунок коштів організацій або осіб, що їх проводять [5].
З метою забезпечення громадського порядку і громадської безпеки за різних надзвичайних обставин працівники міліції наділені повноваженнями щодо застосування адміністративно-запобіжних заходів такого характеру:
1) тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості (блокування районів місцевості, окремих будівель і об'єктів);
2) обмеження (заборона) руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів;
3) використання транспортних засобів і засобів зв'язку, які належать підприємствам, установам і організаціям.
Відповідно до п. 20 ст. 11 Закону України «Про міліцію» працівники міліції мають право тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об'єкти з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони життя і здоров'я людей [5].
З метою забезпечення громадської безпеки працівники міліції мають також право обмежувати у встановленому порядку рух транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів. Це положення законодавче закріплено у п. 21 ст. 11 Закону України «Про міліцію», в якій зазначено, що працівники міліції мають право обмежувати або забороняти у випадках затримання злочинців, при аваріях, інших надзвичайних обставинах, що загрожують життю і здоров'ю людей, рух транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів [5]. Причинами цих обмежень можуть бути будь-які надзвичайні ситуації: ремонт шляхів, прокладання водопроводу, газової мережі, трубопроводу, електричних і телефонних кабелів, аварійний стан, пожежі, стихійні лиха, демонстрації, мітинги, змагання, масові походи і т.ін. Припинення або обмеження руху скасовується відразу ж, коли в ньому мине потреба [6, с. 17].
Відповідно до ст. 26 Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 організації, що відповідають за утримання автомобільної дороги, вулиці та залізничного переїзду, можуть закрити чи обмежити рух на підставі ордера, який видається відповідним дорожнім органом, а в містах – службою місцевого органу виконавчої влади та місцевого самоврядування. Обмеження або заборона руху без ордера можлива лише у випадках, пов'язаних із стихійними явищами, а також у зв'язку з необхідністю виконання аварійних робіт, про що повідомляється місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування і Державтоінспекції МВС України [9].
Такий захід адміністративного запобігання, як використання транспортних засобів і засобів зв'язку, які належать підприємствам, установам і організаціям, здійснюється працівниками міліції з метою запобігання шкідливим наслідкам стихійного лиха, інших надзвичайних ситуацій, для виїзду до безпосереднього місця події, для доставлення в медичні установи осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників і доставлення їх в міліцію. Слід особливо при цьому підкреслити, що використання транспортних засобів і засобів зв'язку підприємств, установ і організацій здійснюється в особливих надзвичайних умовах і спрямовано на забезпечення безпеки громадян, а також для захисту їх прав і свобод, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, які створюють загрозу життю і здоров'ю громадян. Використовувати зазначені транспортні засоби працівники міліції мають право відповідно до п. 26 ст. 11 Закону України «Про міліцію» (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призначення) [5], та п. 8.11 Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України від 11.11.2010 [7]. Не дивлячись на законодавче закріплення, в наш час чомусь не прийнято говорити про зазначене право міліції, на практиці в його реалізації також існує чимало перешкод. Разом з тим в ст. 124-1 КпАП України передбачено адміністративну відповідальність за ненадання посадовими особами підприємств, установ, організацій, а також громадянами транспортних засобів, що їм належать, у встановлених законом невідкладних випадках [8].
Враховуючи вище наведене, можна констатувати, що застосування міліцією адміністративно-запобіжних заходів дозволяє як попередити або виявити конкретні правопорушення чи вчинення їх конкретними особами, так і забезпечити громадський порядок і громадську безпеку, права і свободи громадян у різних надзвичайних обставинах. Певного поліпшення потребує також і сама практика застосування міліцією адміністративно-запобіжних заходів. Підводячи підсумок проведеного дослідження на тему можна зазначити що, міліція забезпечує громадський порядок на вулицях, площах, в парках, на транспортних магістралях, вокзалах, в аеропортах та інших громадських місцях; вживає передбачених законом масових громадських заходів; здійснює у випадку стихійних лих, екологічних катастроф, епідемій, епізоотії, пожеж, масових порушень громадського порядку, передбачені законом заходи, пов’язані з порятунком людей, збереженням матеріальних цінностей, підтримкою порядку, забезпеченням діяльності підприємств, установ, організацій; бере участь відповідно до закону в забезпеченні режиму надзвичайного стану у випадку їхнього введення на території України в окремих місцевостях; видає згідно з законодавством дозволи на придбання, збереження, носіння і перевезення вогнепальної зброї, боєприпасів до нього, вибухових матеріалів, а також на відкриття і функціонування установ з їх виготовлення; регулює дорожній рух, контролює дотримання встановлених правил, нормативів і стандартів, що діють у сфері безпеки дорожнього руху.
Таким чином, з метою вдосконалення охорони громадського порядку та громадської безпеки органами внутрішніх справ у надзвичайних обставинах необхідно: зміцнювати взаємодію галузевих служб і підрозділів міліції; зміцнювати взаємодію міського управління ГУ-, УМВС з командуванням з’єднань і військових частин внутрішніх військ щодо відпрацювання форм взаємодії та тактики комплексного використання сил і засобів, задіяних на охорону громадського порядку у надзвичайних обставинах; налагоджувати взаємодію між керівниками районного управління ГУ-, УМВС з місцевими держадміністраціями щодо організації роботи громадських формувань з охорони громадського порядку; налагоджувати взаємодію між керівниками районного управління ГУ-, УМВС з керівниками недержавних охоронних структур щодо залучення громадських формувань; покращувати професійну підготовку особового складу, та ін.
Література
1. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення / О.М. Бандурка. – Харків, 1996. – 414 с.
2. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник / О.М. Бандурка. – Харків, 1998. – 359 с.
3. Кузніченко С.О. Управління органами внутрішніх справ в особливих умовах, викликаних аномальними явищами техногенного і природного характеру / С.О. Кузніченко. – X., 2001. – 410 с.
4. Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 383/2011 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 29. – Ст. 32.
5. Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
6. Бандурка О.М., Кузніченко С.О. Організація діяльності органів внутрішніх справ в умовах надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру / О.М. Бандурка, С.О. Кузніченко. – X., 2000. – 457 с.
7. Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, затверджене Наказом МВС України від 11 листопада 2010 року № 550 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 95. – Ст. 120.
8. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
9. Закон України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 31. – Ст. 338.