Відправлено: 15.05.14 06:17. Заголовок: Самілик Л.О., НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я ГРОМАДЯН

УДК 342.951

НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я ГРОМАДЯН

Самілик Л.О., к.ю.н., ст.викладач,
Національний університет ДПС України

Аннотация
В статье рассмотрены вопросы административно-правового обеспечения процессов реформирования в сфере здравоохранения в Украине. Исследованы полномочия государственных органов в данной сфере, анализируются направления реформирования в сфере охраны здоровья. Исследована соответствующая деятельность компетентных органов власти в сфере управления охраной здоровья, доказана потребность в ее усовершенствовании.
Ключевые слова: административное правовое регулирование, здравоохранение, реформирование здравоохранения, государственное управление.

Анотація
У статті розглядаються питання адміністративно-правового забезпечення процесів реформування в сфері охорони здоров’я в Україні. Досліджено повноваження державних органів у цій сфері, аналізуються напрямки реформування у сфері охорони здоров’я. Досліджено відповідну діяльність компетентних органів влади у сфері управління охороною здоров’я, доведено потребу в її удосконаленні.
Ключові слова: адміністративне правове регулювання, державне управління, охорона здоров’я, реформування у сфері охорони здоров’я.

Annotation
There are questions of the administrative legal prohibition of the processes of reforming of the health care branch in Ukraine pointed in the article. The competence of state bodies in this sphere are watched at, the goals of the reforming in the health care area are analyzed. The coherent activities of the competent power authorities in the system of the health care governing is analyzed, the duty of their perfectioning is proved at.
Key words: administrative legal regulation, health care, state governance, reforming the health care branch.

Становлення в Україні правової демократичної моделі державного устрою та розвиток громадянського суспільства обумовлюють потребу у розвитку системи публічно-владного управління та організаційно-правового забезпечення діяльності, яка склалася за останні роки у сфері охорони здоров’я. Зростання реального впливу структур громадянського суспільства на управлінські процеси, актуальність пошуку нових економічно та гуманітарно обґрунтованих форм розвитку системи охорони здоров’я підсилюють актуальність визначення феномену реформування системи управління охороною здоров’я в Україні, обумовлюють необхідність пошуку нових форм взаємозв’язку різних адміністративно-правових механізмів та регуляторів. Слід вказати, що аспекти організаційно-управлінського забезпечення діяльності в сфері охорони здоров’я раніш досліджувалися у працях Долота В.Д., КриштопиБ.П., Литвака А.І., Радиша Я.Ф., Савєльєвої Є.М., Смотрова О.І., Степаненка А.В., але фундаментальних робіт у відповідній галузі суспільних відносин, які б ураховували тенденції зміни нормативно-правової бази останніх років та певну динаміку, що існує у сфері запровадження в Україні правових механізмів реформування медичної сфери, досі не існує.

Відповідна ситуація, схвалення в останній період низки правових актів у напрямку відповідного реформування загострює актуальність нашого дослідження. Таким чином, метою статті є аналіз проблем адміністративно-правового забезпечення реформування охорони здоров’я в Україні. Для цього слід вирішити наступні завдання: визначити рівень потреби у відповідному реформуванні та основні його напрямки, розглянути форму адміністративно-правового забезпечення такого реформування та статус організаційно-управлінських структур у цій сфері.

Аналіз системи охорони здоров’я в Україні демонструє суттєві системні недоліки галузі, які, зокрема, обумовлені положеннями чинного законодавства України, а саме:
- недостатність фінансування галузі;
- відсутність інвестицій у матеріально-технічну базу;
- низький рівень заробітної плати медиків;
- відсутність вертикального управління галузі;
- відсутність чіткого розмежування рівнів медико-санітарної допомоги;
- низький рівень надання первинної медико-санітарної допомоги, особливо в сільській місцевості, та відсутність чіткої системи направлень з первинного на інші рівні медичної допомоги.

Серед основних причин, що гальмують подальший розвиток системи медичної допомоги, фахівці виділять, зокрема, такі:
- положення частини третьої ст. 49 Конституції України, відповідно до якого існуюча мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я не може бути скорочена;
- існує надмірна децентралізація управління, фрагментація фінансових та майнових ресурсів системи медичної допомоги;
- існує недостатнє розуміння визначених законодавством можливостей, ролі та повноважень органів місцевого самоврядування, які є повноправними власниками переважної більшості медичних закладів [1, с.22].

Тепер у більшості економічно розвинених країн діяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов’язана з пошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров’я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності в спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин. Однією з їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточного результату та витрат на його досягнення. У зв'язку з цим розроблювана модель системи, на думку вітчизняних експертів, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності медичної допомоги, покращення показників здоров'я населення при відносно невеликих витратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багато років, а потрібної уніфікованої моделі поки не створено. У підсумку кожна країна повинна обирати власний шлях, з урахуванням власних особливостей сформованої структури охорони здоров'я, менталітету населення тощо. Суть таких перетворень зводиться до одного — максимально відійти від екстенсивного і наблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвитку галузі [1, с. 23].

Ефективна діяльність галузі неможлива без належної взаємодії центральної влади та органів місцевого самоврядування. Крім того, відповідно до Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування» повноправними власниками більшості закладів охорони здоров’я первинного та вторинного рівня (до яких, зокрема, належать дільничні лікарні, амбулаторії, районні, міські лікарні), а також закладів третинного рівня (обласні лікарні та інші заклади обласного підпорядкування) є відповідні місцеві ради. Тому здійснювати ефективну реформу системи охорони здоров’я неможливо без єдиної політичної волі та розуміння мети і шляхів реформування як органів центральної влади, так і місцевого самоврядування [2].

Ще одним напрямком законотворчої діяльності, який автор вважає за необхідне виділити, є соціально-правовий захист медичних працівників. До сьогоднішнього дня не існує жодного законопроекту, де було б комплексно врегульовано права й обов’язки лікарів у лікувальному процесі. Виникає необхідність прийняття окремого закону, або ж медичного кодексу, або ж етичного кодексу лікаря, чи кодексу законів про охорону здоров'я в Україні, у якому було б врегульовано всі ті питання. Таким чином думок щодо того, яка назва підходить найбільше, є надзвичайно багато, проте необхідно відзначити, що, дотримуючись лінгвістичних правил, а також розуміння сутності даного нормативно-правового акту, правильно буде назвати майбутній кодекс Медичним кодексом. Тим більше, що така думка повністю відповідає шляхам реформування законодавства в сфері охорони здоров'я.

Ми вважаємо, що причини виникнення конфліктних процесів у медицині такі:
- масове незадоволення медиків рівнем заробітної плати, яка є однією із найнижчих, хоча фах вимагає від працівників високої самовіддачі;
- несприятливі умови праці;
- невідповідність прав та обов’язків, що покладаються на медиків;
- великі прогалини в медичних технологіях та невідповідність поставлених завдань наявним матеріальним та фінансовим ресурсам;
- недосконалість наказів, інструкцій міністерств та відомств, що суперечать одне одному.

Основні питання соціально-економічного захисту медичних працівників на сьогодні потрібно розглядати у наступних аспектах:
- економічний аспект, який віддзеркалює рівень зайнятості медичних працівників і є системою відносин щодо забезпечення робочими місцями, оплати праці та участю у розвитку економіки держави;
- соціальний аспект, що характеризується чинниками, які є визначальними при формуванні та розвитку особистості медичного працівника;
- демографічний аспект, що відображає стан захищеності медичних працівників залежно від їхнього віку, статі, сімейного стану;
- регіональний аспект, який відтворює особливості зайнятості медичних працівників залежно від природних та економічних умов, історичних традицій, форм поселення, етнічного складу населення тощо.

Спостерігається диспропорція у забезпеченості медичним персоналом між містом і селом, між великими і малими містами, між різними регіонами держави та між окремими медичними спеціальностями, що не забезпечує рівності доступу населення до медичних послуг. У державі не забезпечено рівноправність медичних закладів різних форм власності [3]. Внаслідок цього, існує ціла низка обмежень щодо фактичної рівноправності медиків, які працюють у приватних закладах охорони здоров’я, з одного боку, та державних і комунальних, з іншого.

Наразі в Україні на рівні парламенту та уряду необхідність реформування сфери охорони здоров’я є визнаною. В останній період утворюються організаційно-правові механізми для реалізації відповідного реформування шляхом утворення робочих органів та схвалення концептуальних документів. Водночас роботу у цьому напрямку слід вважати недостатньо ефективною та запропонувати наступні заходи з її удосконалення:
- бюджетне програмне забезпечення організаційних та правових заходів реформування сфери охорони здоров’я;
- посилення взаємодії парламентських та урядових структур між собою та з громадськістю при законопроектній роботі у сфері медичного реформування;
- розроблення урядом та схвалення парламентом Загальнодержавної цільової програми реформування сфери охорони здоров’я в Україні.

Підсумовуючи, зазначимо, що у правовому відношенні слід наголосити на необхідності вдосконалення законодавчої бази охорони здоров’я для забезпечення еволюційного переходу до нових форм і методів здійснення державної політики в цій сфері, враховуючи потреби входження України у світовий медичний простір [4]. Першим кроком на цьому шляху має стати впровадження комплексу організаційно-правових заходів щодо розбудови галузі, оскільки для оптимізації функціонування системи охорони здоров’я остання має бути забезпечена ефективним законодавчим інструментарієм. Сьогодні ж в Україні в обігу сотні нормативно-правових документів, які тим чи іншим чином пов’язані з охороною здоров’я, надзвичайно розпорошені серед безлічі нормативних актів. Велику їх кількість складають підзаконні акти, що свідчить про слабкість, невизначеність, а також нестабільність правового становища галузі.

Водночас актуальними об’єктами наступних наукових розвідок у цій сфері слід вважати аспекти реального запровадження заходів із реформування медичної сфери у поточну управлінську практику та форм їх відповідного адміністративно-правового забезпечення.

Література:

1. Вишневський В. Керована медична допомога як модель реформування охорони здоровя адміністративної території / В. Вишневський, А. Голунов, А. Коньков // Персонал. – 2006. – № 2. – С. 21-25.
2. Деякі питання удосконалення системи охорони здоров’я : постанова Кабінету Міністрів України вiд 17 лютого 2010 р. № 208 // Офіційний вісник України. – Офіц. вид. – 2010. – № 15. – Ст. 704.
3. Долот В. Д. Державне управління стаціонарною медичною допомогою в Україні: стан і тенденції розвитку : автореф. дис. ... канд. наук з держ. управління / В. Д. Долот. – К., 2006 – 21 с.
4. Журавель В. И. Украинской системе здравоохранения – стратегию реформирования/ В. И. Журавель//Здоров’я України. – 2008. – № 4. – С. 5