Форум Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

УДК: 342.951:351.82

ПРАВОСВІДОМІСТЬ ПРАВООХОРОНЦЯ ЯК ЗАПОРУКА ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ

Головін А.П., к.ю.н., доцент,
Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

На підставі аналізу теорії та практики правоохоронної діяльності, положень чинного законодавства та зарубіжного досвіду досліджено сутність громадського порядку за умов євроінтеграційних процесів.
Ключові слова: правопорядок, громадський порядок, правоохоронна діяльність, органи внутрішніх справ,правосвідомість.

На основе анализа теории и практики правоохранительной деятельности, положений действующего законодательства и зарубежного опыта исследована сущность общественного порядка в условиях евроинтеграционных процессов.
Ключевые слова: правопорядок, общественный порядок, правоохранительная деятельность, органы внутренних дел, правосознание.

On the basis of the theory and practice of law enforcement, the current legislation and international experience the essence of the peace under the conditions of European integration processes.
Keywords: rule of law, public order, law enforcement, police, justice.

За умов суттєвих змін політичних, правових, соціально-економічних та духовних основ виразніше стали проявлятися кризові явища, що охопили суспільство, державну владу, правоохоронні органи, у тому числі й міліцію. Ситуація ускладнюється негативними тенденціями, які пов’язані зі зростанням злочинності, а криміногенна обстановка вимагає від держави прийняття адекватних, часом непопулярних, неординарних, швидких та ефективних заходів, скоординованих дій, які мають на меті реально захистити життя, здоров’я, честь і гідність людей.

Така ситуація потребує корегування сфери публічного адміністрування. Відомо, що кожна підсистема державного управління, у тому числі правоохоронна, певний час ще існує за рахунок внутрішніх резервів, цілісності та саморозвитку. А соціальна фрустрація на державному рівні може призвести до того, що сила зовнішніх впливів на системи нижчого рівня переважить силу внутрішньосистемних зв’язків. Про це особливо важливо пам’ятати сьогодні, коли практично існує психологічний "бар’єр", який перешкоджає самореалізації індивіда в системі ОВС, нівелює формування його як особистості, створює умови, що провокують прояви насильства як стосовно інших, так і стосовно самого себе.

Одним із шляхів зміни такого становища є прагнення наближення України до європейських стандартів. Серед основних напрямів інтеграційного процесу України стосовно ЄС можна вказати такі: політична консолідація та зміцнення громадського порядку; адаптація національного законодавства та соціальної політики України до стандартів ЄС; забезпечення прав людини; здійснення заходів, спрямованих на забезпечення загальноєвропейської безпеки.

З урахуванням цього на підставі аналізу теоретико-правових положень, стану реалізації державних заходів метою даної роботи є вироблення відповідних пропозицій щодо поліпшення їх ефективності за умов євроінтеграційних процесів.

Діяльність щодо співробітництва з Європейським Союзом поки що немає плідних результатів. Більш того, навіть у теорії не напрацьовано загальну методологію, немає єдності у термінах, що визначають даний процес. Так, з початку використовувався термін „гармонізація”, під якою розумілося зближення законодавства двох і більше самостійних держав, що входять до єдиного економічного чи воєнно-політичного простору.

Поряд з „гармонізацією” законодавства в юридичній літературі набули поширення такі терміни як „імплементація” та „адаптація”. Остання на відміну від гармонізації уявляє собою процес з одностороннім рухом. Тобто мова йде про приведення національного законодавства до європейського виміру.

Проте зазначені процеси не можна здійснювати механічно через те, що вони повинні враховувати принцип державного суверенітету кожної країни, національні особливості, які країни не бажають втратити внаслідок інтеграційних процесів, а також відсутність на теперішній час універсального організаційного механізму гармонізації відповідних правових систем. Більш того, чинне законодавство Євросоюзу не завжди й не з усіх питань є досконалим, а тому не можна перетворювати реформу вітчизняного законодавства в правову революцію.

Належне забезпечення міжнародних стандартів прав людини в Україні вважаємо доцільним розглянути на прикладі діяльності органів внутрішніх справ (міліції). Адже основною функцією міліції, як правоохоронного органу, є підтримка й відновлення громадського порядку, що є властивим для більшості поліцейських структур країн Європи та світу.

Зазвичай поліція є ієрархічною та дисциплінарною структурою. Тому не дивно, що в різних країнах світу в поліцейських структурах склалися схожі стандарти забезпечення громадського порядку. Поліцейські структури різних країн дедалі частіше взаємодіють у боротьбі з міжнародною злочинністю, тероризмом, працюють разом із миротворчими місіями ООН. Двосторонні угоди між країнами та багатосторонні договори, створені міжнародними організаціями, дозволяють поліцейським із різних країн обмінюватися інформацією та накопиченим досвідом [1, 207].

Слід вказати, що поняття громадського порядку вперше науково обґрунтував „батько” науки поліції француз Деламар, який займав при Людовику ХІV посаду градоначальника Парижа. У „Трактаті про поліцію” (1707) він охарактеризував поліцейську діяльність як найважливішу галузь компетенції держави, покликану охороняти порядок у громадських місцях і знищувати елементи „кулачного права”, заснованого на насиллі сильнішого над слабкішим [2, 181-188].

У роботах радянських юристів Б.Г. Баланикіна, A.M. Васильєва, І.Н. Даньшина, М.І. Єропкіна, Н.І. Загороднікова, Л.Л. Попова, А.В. Серьогіна та ін. категорії громадського порядку приділено певну увагу. В адміністративно-правовій науці поняття громадського порядку завжди було предметом пильної уваги тих авторів, які досліджували проблеми охорони порядку й забезпечення безпеки. Значний внесок в уточнення поняття досліджуваної категорії для її практичного вживання зробили вітчизняні вчені в галузі адміністративного права В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяк, І.П. Голосніченко, С.Т. Гончарук, Є.В. Додін, Л.В. Коваль, А.Т. Комзюк, В.К. Колпаков, В.Д. Сущенко, Ю.С. Шемшученко та інші.

Слід зауважити, що проблемні питання забезпечення громадського порядку залишаються предметом наукових досліджень значної кількості сучасних дослідників. На наш погляд, поняття громадського порядку як об’єкта правоохоронної діяльності міліції слід визнати дещо застарілим.

Очевидно, щоб стати об’єктом правоохоронної діяльності, суспільні відносини повинні бути впорядковані, а для цього одержати відповідну правову регламентацію, стати правовідносинами [3, 12].

Беручи до уваги відзначені змістові відмінності, було б помилковим стояти на позиції поглинання правопорядку громадським порядком. Правопорядок, природно, не заперечує організації порядку суспільного, який не повинен сьогодні розглядатися як об’єкт правоохоронної діяльності виключно підрозділів міліції. Останні як державні правоохоронні структури здебільшого повинні охороняти те, що чітко регламентовано правом. Адже мораль змінюється і в різних верств суспільства неоднакова, звичаї різні, традиції напрацьовуються з часом. До того ж зазначені соціальні норми, на відміну від правових, мають свої регулятори та санкції. Державне управління може враховувати й використовувати їх через систему виховання, освіти, культури. Це є особливо злободенним в умовах формування нових суспільних відносин.

Відомо, що категорії поліцейської діяльності мають загальносоціальне значення та використовуються в розвинених країнах демократичної орієнтації: свобода починається з належного стану громадського порядку та безпеки, і якщо створення її є безпосередньою необхідністю, то захист і забезпечення свободи – постійне та головне завдання національної поліції [4, с. 25]. Зі свого боку підкреслимо, що громадський порядок – це мирний порядок у громадських місцях, який охороняється наглядовими (поліцейськими) органами виконавчої влади, які не допускають насилля одних громадян над іншими.

На нашу думку, правоохоронна діяльність міліції повинна бути спрямована на зменшення державного репресивного впливу, поступову заміну його механізмами саморегуляції конфліктів шляхом примирення, поширення участі населення в правоохоронній діяльності тощо.

Першочерговим завданням і головною функцією правоохоронних органів має стати надання допомоги людині та її захист, що не виключає в необхідних випадках і на законних підставах припинення правопорушень і покарання винних осіб.

Аналіз матеріалів дисертаційних досліджень [5; 6; 7] та узагальнення практики забезпечення охорони громадського порядку під час проведення масових заходів дозволяють дійти висновку, що велике скупчення людей в одному місці, на одній території незалежно від об’єднуючих мотивів завжди містить небезпеку групового ексцесу, будь то протиправне порушення громадського порядку чи паніка.
Безперечно, що необхідним є подальший пошук шляхів удосконалення діяльності підрозділів міліції з охорони громадського порядку та безпеки. Досвід поліцейської діяльності зарубіжних країн свідчить про те, що підвищенню її ефективності сприяють: зміцнення взаємодії галузевих служб і підрозділів, а також з іншими правоохоронними органами та громадськістю; подальша спеціалізація персоналу щодо протидії конкретним видам правопорушень; оптимізація системи інформаційного забезпечення поліцейських сил; упровадження в повсякденну діяльність технічних засобів і новітніх технологій; поліпшення професійної підготовки особового складу [8, 158].

При цьому слід зазначити, що на ефективність механізму адміністративно-правового реґулювання діяльності правоохоронних органів значною мірою впливають і такі його складові, як правосвідомість та правова культура працівників. Про їх важливість свідчить те, що норми адміністративного права, правові акти, правовідносини не можуть впливати на поведінку людей інакше, ніж через їх правосвідомість.

Більшість учених-правознавців визначають правосвідомість як одну з форм суспільної свідомості, що являє собою систему ідей, уявлень, емоцій або почуттів, за допомогою яких особи, окремі групи чи цілком суспільство висловлюють своє ставлення до чинного, минулого чи бажаного права, до діяльності, що пов’язана з правом [9, с. 85; 10, с. 500-501; 11, с. 324]. У структурі правосвідомості вони виокремлюють суспільну правосвідомість, правосвідомість будь-якої групи й індивідуальну. Тому, перш за все, нас цікавить правосвідомість особи, яка виконує функції з охорони громадського порядку.

Аналіз загальнотеоретичних положень і практики діяльності дозволяє навести поняття правосвідомості правоохоронця. Отже, її, на наш погляд, слід визначити як таку форму відображення правових явищ, яка містить у собі психічні, інтелектуальні, емоційні та вольові процеси й стани (знання чинного права і законодавства, правові вміння та навички, правове мислення, правові емоції та почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання й установлення), які синтезуються в прийнятих ними рішеннях й спрямовуються на пізнання, спілкування та взаємодію в процесі діяльності щодо охорони громадського порядку.

Безумовно, правосвідомість правоохоронця повинна базуватися на моральній і духовній соборності, знаннях історичних особливостей і відмітних рис українського суспільства. Зрозуміло, що без наявності відповідного культурного рівня, морального клімату неможливо реалізувати принципи правової держави. Однак треба визнати, що сьогодні ще рано вести мову про високий рівень правосвідомості та правової культури правоохоронців. Усе це певною мірою впливає на ефективність роботи щодо забезпечення громадського порядку.

Підсумовуючи, слід зазначити, що поліпшення стану громадського порядку багато в чому залежить від розробки та реалізації комплексу заходів, спрямованих на удосконалення правоохоронного законодавства з урахуванням виміру європейських стандартів, формування високого рівня правосвідомості правоохоронців.

Література:

1. Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика. – Авторський колектив / Відп. редактор: Ю.І. Римаренко. – К.: КНТ, 2006. – 740 с.
2. Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку. – Відп. редактори Римаренко Ю.І., Кондратьєв Я.Ю., Шемшученко Ю.С. – К., Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 460 с.
3. Головін А.П. Адміністративно-правове регулювання діяльності міліції громадської безпеки. Автореф. ... дис. Канд.. юрид. наук. – К.: НАВСУ, 2004. – 20 с.
4. Polizia moderna. 1981. № 4. р.25.
5. Безсмертний А.К. Административно-правовые меры воздействия за нарушение общественного порядка: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1990. – 16 с.
6. Варенко В.И. Организация охраны общественного порядка в крупном городе: Дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1994.
7. Корнієнко М.В. Управління силами і засобами органів внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки в сфері охорони громадського порядку: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.07) / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – 22 с.
8. Kriminalictic. 1993. № 3. S. 157-158.
9. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навчальний посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
10. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
11. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М., 1999. – 570 с.